Спогад дитинства. Післявоєнні роки. Голод. Не було їжі, не було одягу та взуття, не було хліба. Люди шукали в землі мерзлу картоплю, буряк.
Помирали з голоду люди, які ходили по селу, їх називали бесарабцями.
Ми маленькі, з сестрою кожного вечора ставали навколішки і молилися до Бога. Мельк - і моя сестра лежить непритомна, голівка закотилася під ліжко. Вночі крізь сон сестричка просила істи.
В село в'їхали частини Радянської армії, і в нашому дерев'яному будинку Сільська рада поселила штаб військової частини. А ми проживали на другій половині будинку в одній кімнаті. Кожного дня до нас заходив майор, брав мене на руки, ставив мене на лавку і тихенько, щоб ніхто не бачив, клав мені у рот квадратик цукру.
Згодом я пішла у перший клас. Оскільки одягу не було, нашивали латку на латку. І ось я в пальтечку, залатаному різними шматочками тканини і в великих галошах зі старшої сестри, намагалася дістатись до клямки дверей, щоб зайти в клас.
Тихо іде урок. Я тихенько відчиняю двері і заходжу в клас. Діти дружно засміялися. Хоча всі були такі самі бідні, як я.
І тільки вчителька підійшла до мене і допомогла мені.
Згодом у нас з'явився хліб. Його було мало, мама ділила кожному по шматочку, решту ховала у скриню
Коли ненароком зі столу чи з руки падав шматок хліба на долівку, ми піднімали його, цілували, а потім їли.
Так нас вчила мама.
Немає коментарів:
Дописати коментар